Ю. Іздрик. "Станіслав і 11 його визволителів"

[skiminok]

Вот к чему приводят презентации по украинской литературе...

СТАНІСЛАВ І 11 ЙОГО ВИЗВОЛИТЕЛІВ
(до 333-річчя міста)

Присвячується Квентіну ТАРАНТІНО

ОСВАЛЬД

Це місто найперше з’являється в снах –
жерці, деміурги, монахи, –
ти без охорони. Ти в їхніх руках,
Нездара, незґраба, невдаха.
Тут злочин – зітхання, а дихання – гріх,
а, отже, ти втрапив в тенета.
Як регіт пекельний, приятельський сміх
лунає із уст екзегета.
Останні закляття згадаєш, немов
недовчені в школі завдання,
і вибавить миттю тебе невгамов-
-ний Освальд від злого заклання.

БРУНО

Це місто – музей афектованих дів
і див полювання за нами.
Тут марева мають подобу мостів,
що тануть у вас під ногами.
Тут кожна дрібниця – ознака загроз,
погроз, потойбічних оскаржень.
Тут гра у “завмри” – назавжди і всерйоз,
і я вже не рухаюсь майже,
і я вже здаюсь, і потвори несуть
отруєний травами трунок...
Й ніхто з нас не певен, чи визволить з пут
мене пророкований Бруно.

ДАВИД

Це місто просякнуте димом пожеж,
в котрих догорають невірні,
і в кожній з його незбудованих веж
і тиша, і спокій – позірні.
Тут море сягає найнижчих вікон,
а дно обіймає пивниці.
Хоч риби й немає, та кожний балкон
вгинається з надміру птиці.
Це птаство, як панство – не слухає сліз.
Воно вимагає, щоб вмер ти.
І хто його зна, чи Давид-птахоріз
тебе порятує від смерти.

РІКАРДО

Це місто – спіраль зачарованих кіл,
де тіло сплітається з тілом,
і темрява тчеться від духу цих тіл.
І ти відступаєш несміло.
Імла насувається млосна, мов сік
плодів екзотичних, незвиклих,
і бачиш вже вістря осикових пік,
і чуєш осиплий чийсь виклик.
І кличеш вже сам, і кричиш від жахіть,
і молиш, і квилиш, як жертва,
щоб, може, хоча б в найостаннішу мить
Рікардо не дав тебе зжерти.

НИКОЛА

Це місто для друзів, що прагнуть нірван,
в повіках ховаючи рани.
І от, наче смертники, пруть на таран
сполохані їхні нірвани,
і гусне повітря, бо це – сарана,
що ґзиться і кпиться, і харка...
І ось цілий світ вже – суцільна стіна,
велика, як справжня сідхартха.
І ти замурований в сто насолод,
і звідси не вийдеш ніколи...
якщо не врятує проклятий народ
непроклятий вершник Никола.

АВЕСАЛОМ

Це місто трьохсот тридцяти трьох утеч
й трьохсот тридцяти трьох повернень,
бо календарям геть усім всупереч
триває постійно тут червень:
черлені вітри і червінні дощі
і спека, багряна до крові,
у тріщинах мурів – пурпурні плющі
і мох. Оксамитова повінь
уже заливає гарячим вином
твою розпашілу горлянку...
Хіба допоможе нам Авесалом
дожити до світлого ранку?

БЕРНАРДО

Це місце містичне: виходячи з ньо-
-го, знов повертаєш до нього.
Це місто цинічне: тут кожне число
на стінах зневажує Бога.
Тікати звідсіль – наймарніша зі справ,
бо кроки тамуючи тихі,
ти знову вступаєш у клятий анклав
крізь браму із надписом “вихід”.
Коли вже рятунку не видно ніде,
то, може, єдиний на світі,
блаженний Бернардо тебе проведе
крізь мури з сумнівним ґрафіті.

ВІНСЕНТ

Цим істинно райським куточком землі
я можу втішатись без краю.
Це місто безглуздими робить наї-
-вні пошуки іншого раю.
Усе і для тіла є і для душі –
тут мавки, як мавпи хвостаті,
а в пошуках морісона й анаші
шаркані блукають і таті.
Любов нелюдська обіймає усіх:
любися із різними різно!
Хіба б тебе вихопив з моря утіх
Вінсент, справедливий і грізний.

АРЕОПАГІТ

Це місто – макдональд. В його берегах
зливаються кетчупу ріки,
що їх найзухваліший, рідкісний птах
не зможе здолати довіку.
Тут в храмах пельменних й мечетях пивних
жирують жерці обжирання
і моляться череву. Але для них
це, мабуть, молитва остання.
Бо з ложкою в піхвах, з видельцем в руках,
не битий ні в тім’я, ні в сім’я,
іде рятівник мій сильніший, ніж Вакх.
Ареопагіт йому ім’я.

ТАРАС

Це місто, як тісто – липке і глевке,
ні смаку, ні жесту, ні слова.
Буття тут для тебе настільки легке,
що ти іґноруєш основи
і замки будуєш свої на піску,
повітрі, воді, порожнечі,
аж поки тягар хтось не скине на ску...
на скурвлені легкістю плечі.
І ось вже атлантом ростеш із стіни,
тримаючи ветху терасу...
Врятуй мене, хлопче, владарю війни,
мій велетню, добрий Тарасе.

ЮРІЙ

Це місто в тобі. Територія зла
щоразу зростає. Покута
уже не рятує. Порядок розла-
-мано. Перемогу забуто.
І кожного вечора кожного дня
у млявій, лінивій молитві
ти падаєш долі, як вершник з коня
у програній змієві битві.
І все ж під склепінням цих тлінних небес
можлива іще перемога.
Якщо тільки Юрій самого себе
врятує від себе самого.